Йамамуто

Притча про художника

Жив на світі художник, який мав дар бачити і втілювати найпрекрасніше на полотні.

Його уміння побачити Красу — дивувало людей! Люди, котрі жили поряд, дивилися на те ж саме — і не помічали, що воно — прекрасне!… Доти вони цього не помічали, доки не перетворював художник те, що бачили і він, і вони, — в досконалу картину!

Художник був великим Майстром Краси. Він доторкався поглядом душі до того, що бачив, — і зображав прекрасну мить Вічного Буття на своїх полотнах. І тоді — творилося диво: не помічена раніше Краса — ставала явною для кожного, хто дивився на картину художника!

* * *

Якось він взявся за портрет худенької і непримітної дівчини, яку раніше ніхто не вважав красивою. І сама вона також соромилася своєї тендітності і ніжності, свого тонесенького стану — і завжди опускала, ніяковіючи, очі…

“Настільки негарна, худа… — а ти її малювати надумав!...” — казали художнику люди.

Але художник не слухав тих, які так говорили, — і малював. І витонченість, і грація, і ніжний овал обличчя, і глибина ледь-ледь зніяковілих очей — раптом ожили на полотні, створивши прекрасний образ.

І дівчина дивилася, ледь дихаючи: “Не може бути, що це я… Така гарна картина!…”

“Я — лише дзеркало! — з посмішкою художник відповідав. — Тобі я красу душі твою всього лише показав!

Тепер — живи, її від світу не ховаючи!

Ти — як душа — схожа з красою зорі! І ніжністю твоєї любові — ти все, що бачиш, осяй!”

* * *

І жінку від стару побачив — і портрет її став малювати. І дивувалися люди, що в цій старій жінці він знайшов?

А художник — він кожну зморшку на руках її — як літопис писав. І були в літописах тих слова про життя довге і не просте, про доброту і про любов, про дітей, виплеканих душевним піклуванням, про внуків, мудрістю наповнених глибокою… І засяяли промінчики з очей — в них світло струменіло — до тих людей, які навколо зараз і до тих, що нині далеко… Їхнє світло нагадувало річку, яка має своїм витоком сердечну доброту.

І на портреті тому — любов, і мудрість, і спокій — провіщали людям про життя добре, про душу велику! І — в захваті — завмирало багато людей перед картиною тією! І бачили вони суть життя, що було прожите не даремно. І огортала їх любов душі прекрасної — як ніжна вечірня зоря…

Художник так все те відобразив — що у пошані перед старою жінкою схилилися люди…

* * *

Потім художник танцівника малював. І в миттєвості тій, яку він зображав, злилися і танець, і танцівник. І помах руки, і музика, і погляд — тепер звучать на полотні! І той, хто дивиться, — може пережити душею емоції подвійні: як той, хто споглядає полотно, або як той, хто — в танці — Богові гімн Любові співає!

* * *

І малював художник краплинку роси на тонесенькій травинці.

Всього лише… крапелька роси на сонечку блищить. Але ця крапля неначе говорить: “Я — краплинка в безкінечності Любові! І відобразилася сонця краса — в мені! І неначе в дзеркальці моєї любові — тепер сяють світ і краса Землі!”

* * *

І пензлем своїм художник ще одну мить у Вічному Бутті зобразив:

Над морем — сонце розсіяло своє проміння! Й — відбилося у хмарах… І птиць політ — здалеку у рідний край!… І берег моря з золотим піском!… Злилися на полотні одному — творіння Творця і людини! Відкрилася Вічність — в єдиній миттєвості Краси! І душі осявав промінням ранішнього Сонця — Безкінечний Світла Бога Океан! І проявилися у величі краси цієї — Творця її Незримі Риси!

* * *

Чарівним поглядом — художник той був наділений: адже за Творінням — Творця всієї Краси здатний побачити він!

І може людям він дарувати — уміння бачити і любити!

1 Ця притча є автобіографічною.