Апостол Андрій Первозваний

Притча про голос серця

Сказав Ісус: “Не дивися з презирством на людину цю:
великим є подвиг того, хто почав зло в собі —
в добро перетворювати!”

Зі спогадів Апостола Андрія

Жив один чоловік. Не був він бідним, та не був і багатим. Нічим особливим не відрізнявся він від людей, що жили навколо. Не був він уже молодим, та не був ще і старим…

І був цей чоловік не сильний душею…

Хоч і мав зерна добра в душі — але не проростали вони…

Жив чоловік цей — як всі довкола нього жили… І управляли ним забаганки його і пороки його… І сковували його страхи та слабкості його… І не було йому добре: текло життя його… сірою шерегою буднів, не було в ньому ні радощів, ні звершень…

Щоднини увечері думав цей чоловік: “Ну ось завтра я чинитиму краще, не піддамся більше слабостям своїм і порокам своїм!...”

Ну ось наставало “завтра”… — і знову управляли ним забаганки і пороки його, і сковували його страхи і слабкості його…

Якось замислився чоловік: “Чому я не можу жити так, як сам хотів би?” “Чому чиню не так, як знаю, що потрібно чинити?” “Чому управляють мною пороки мої і сковують мене страхи мої?”

Думав-думав він — і не побачив причини для того, щоб не жити так, як вважає правильним, не чинити так, як розуміє правильним сам.

І почав тоді чоловік у Бога запитувати: “Отець мій і Творець! Чому не можу я жити так, як хотів би, чинити так, як вважаю правильним? Чому став я рабом пороків моїх і забаганок моїх, страхів моїх і слабостей моїх? У чому причина?

І відповів йому Бог: “Але ж немає на те жодної причини! Маєш право ти — чинити так, як сам того хочеш!”

І каже тоді чоловік: “Порадь же мені: як бути, що зробити — щоб пороки мої та слабкості мої перестали управляти життям моїм?”

І відповів Бог: “Щоразу раніше, перед тим, як що-небудь зробити або сказати — послухай голос серця свого духовного і вчини так, як велить воно! Тоді управлятимеш ти своїми слабостями і страхами и полишать тебе пороки і забаганки твої!”

І вирішив чоловік пораду Божу виконати.

Встав наступного ранку, наповнений рішучістю щоразу поради у серця духовного запитувати — раніше, ніж слово мовити…

А щоранку батько старий чоловіка цього — говорив йому слова неласкаві, бурчав та лаявся. Говорив йому батько, що ні на що не здатен син його, і що все покоління синів людських — живе неправильно, і перерахував образи та труднощі свої, і звинувачував сина свого у всьому, в чому той не був винним…

І ось став батько сина сварити, слова образливі промовляти.

І закипів гнів у людині цій від слів гірких тих звинувачень… Готовий був уже він, як зазвичай, у відповідь батькові — і сам слова ядовиті висловлювати, та згадав Божу пораду.

Але не встигло серце прошептати: “Стримай слова образливі, оскільки любить тебе батько твій: про твої біди він печалиться! І ти його любиш! Стримай слово гнівне — й прощення попроси!...”

У відповідь на гнівні слова батькові — поклонився чоловік і сказав: “Прости мені!” І потух гнів. Обняв чоловік батька свого — і пішов у справах своїх.

А батько його здивувався… і з того часу перестав сваритись.

… А увечері йшов чоловік цей додому після роботи тяжкої. Купив різних наїдків і думав про те, як споживатиме те все… А був він до переїдання досить-таки схильний…

І зайшов він у дім молодої вдови, котра жила з малими своїми дітьми. Повинна була йому жінка борг віддати, та все не могла накопичити грошей…

Давно він хотів сказати, що прощає їй борг. І вирішив він, що сьогодні зробить це нарешті. І прийшов він у дім бідної вдови і сказав їй, що прощає борг її. Вдова йому в ноги кланялася, дякувала. І хотів уже йти чоловік, а серце шепоче тихенько: “Залиш дітям ту їду, що собі купив! Їм радість буде!…”

Чоловік сей ледве-ледве зумів наказ серця виконати. Але коли віддав він наїдки дітям, які від радості стали танцювати, — то і в ньому радість велика піднялася! Йде додому легко, сам — щастям наповнений, ніг під собою не чує! А серце в грудях — наче пісню співає!

Та не щодня вдавалося чоловікові голос серця почути, не завжди виконував він те, що воно йому шепотіло. Але з кожним днем все більше він старався жити так, як серце велить, з кожним днем все менше керували ним забаганки і пороки його, все менше сковували його страхи і недуги його. Проростали зерна любові сердечної в його душі!

… Якось йшов чоловік цей і бачить: багато сильних і злих людей б’ють юнака доброго. А люди, які повз нього йдуть, — тільки кроку додають, відвертаються, не втручаються, стороняться: щоб їм самим від тих злюк погано не стало.

А чоловік цей сміливістю не вирізнявся. Хотів він так само повз нього пройти, наче це його не стосується… А серце — не шепоче, а кричить: “Якщо ти не допоможеш — вб’ють людину добру! А ти — врятувати його можеш!”

А чоловік — боїться, страх свій подолати не в силах… Ні піти не може, ні допомогти…

А серце ніяк заспокоїтися не може: “Рятуй скоріше!”

Почав чоловік Бога кликати, тому що зі страхом йому не справитися. І не пошепки та про себе, а на весь голос закричав: “Боже! Йди сюди! Боже! Йди сюди!”

Від здивування люди, які повз нього проходили, зупинилися. І ті, які віддалік йшли, — також наблизилися. Почали й інші з усіх боків підбігати до місця того, зупинятися і дивитися: у чому тут справа і де тут Бог? І такий натовп зібрався — що злякалися злі люди, відпустили юнака і скоро зникли.

А юнак підвівся із землі і дякує чоловікові цьому: “Який ти — сміливий! Порятував мене!”

Йде чоловік додому, а серце в грудях — як сонечко горить і так говорить: “Любов — за всі страхи сильніша!”

… Час минав — жити чоловікові стало і легше, і радісніше.

Ось одного недільного дня пішов цей чоловік гуляти. Йшов він, а назустріч йому вдова йде — та, якій він борг простив. Посміхається йому лагідно, кланяється низько.

І чоловік цей — на красу її задивився… А чоловік цей мав слабкість до жінок, хоча і вважав похіть свою гріхом великим.

Став чоловік у бік відвертатися, щоб не дивитися на жінку, та й згадав — і поради у серця запитав.

А серце йому й каже: “Подивися краще, та з увагою душевною: чи мила тобі жінка ця?”

Подивився чоловік — і все у ньому від любові засвітилося!

Говорить він серцю своєму: “Нема за неї кращої! Усе б я їй віддав!..”

“Тоді чому печалишся ти? Не похіть — те, що не для себе бажаєш, а іншому подарувати хочеш! А це — любов у тобі прокинулася! Йди та скажи їй, що любиш її!”

Чоловік так і вчинив. Підійшов і сказав: “Люблю тебе! Будь мені за дружину!”

Всі знайомі та сусіди стали казати: “Ну і дурень цей чоловік! Тільки справи у нього в гору пішли, міг би собі багату наречену знайти! А він — вдовицю… з дітьми малими собі бере… Вдовиця ж — і так би, без одруження, не відмовила…”

А чоловік пісню серця чує: “Щастя подаруєш — щастя отримаєш! Щастя собі ти за гроші не купиш!”

І горить серце його все яскравіше, все сильніше любов’ю палахкотить! І преображає воно — і слова чоловіка, і вчинки його!

І в скорому часі одружився цей чоловік на жінці цій. І любов їхня взаємна, сердечна — стала все їхнє життя освітлювати, дім зігрівати! Дітей почали разом ростити та батьків своїх шанувати.

І дякував чоловік богові: “Отче мій і Вершителю! Порада твоя — все життя моє преобразила, щастя мені подарувала! Переміг я тепер забаганки й пороки свої, подолав недуги свої і страхи свої!”

І відповідає йому Бог: “Той, хто голос серця духовного навчився слухати, — іще більше за те може здійснити, адже голос серця — це голос Любові! А все, що любов’ю твориться, — від Мене йде! Адже Я і є ЛЮБОВ!”