Нова Екопсихологія
|
|
Казка про справжнє диво Казку розповів Баян Жив собі за давніх часів на Землі співець і казкар. Звали його Баян. Навіть його ім’я ніби вміло говорити, адже походило воно від стародавнього слова «баяти», що означає «розповідати». Багатьом народам це ім’я в ті часи відоме було. І всюди воно означало: той, хто несе істину, той, хто говорить правду, той, хто ясно викладає мудрість. Ходив Баян по селах і містах із гуслями, співав пісень і сказання розказував. Зросту він був високого, статури — богатирської, лицем — гожий. Тільки вже в юні роки стало сивим волосся його. А з якого горя, з якої біди зробилося воно білим, як сніг, — ніколи нікому не розповідав Баян. Були його пісні лиш про любов, про радість, про добро, про те, як людині щасливою бути, як на Землі праведно жити. У билинах його йшлося про героїв-богатирів, а казки, що він оповідав, дýші підносили й змінювали. Ходив Баян так по Землі довгі літа. Ні сім’ї, ні дому, ні діточок він не мав. А часи тоді непрості були. Не мирили між собою князі та бояри: землі ділили, за владу вбивали один одного. А ще сперечалися люди через віру стародавню — і віру нову, заморську. А через те не мирили вони, що Істину про Бога Єдиного забули! Тож і старався Баян про Істину ту співати в піснях, в сказаннях, у билинах про неї мовити. Серце його — ніби сонце — любов’ю горіло! Мудрі слова його вчили, як миру на Землі бути, як людям з добротою сердечною жити. * * * Якось раз ішов так Баян своїм шляхом, аж тут дим — пожежа догора: спалили селище люди недобрі!… Пройшовся баян по згарищу — нікого там живого не знайшов. Аж раптом… на самій околиці села — плач дитячий почув: ніби з неба той плач долинає! Ніби весь навколишній світ — про діяння людські, злістю сповнені, плаче! Подивився Баян: а на великій березі — кошик висить, а в ньому дитя, дивом уціліло! Певно, встигла мати сховати дитинку: вгору на мотузці підняла! Спустив кошик Баян, взяв дитя на руки. Це була — дівчинка, крихітна зовсім, годувати її молоком грудним іще б треба! Дав їй він водички з фляги своєї — і пішов шукати мати-годувальницю: незручно ж співцеві-гусляру з немовлям по селах і містах мандрувати! Довго він так шукав: ніхто до себе в сім’ю дитя взяти не хотів! Добре бувало, коли яка-небудь добра жінка погодує крихітку — разом зі своїм власним немовлям. В дім же до себе ніхто дівчинку так і не взяв: «І так живеться нам голодно й важко, власних діток годувати нема чим!» — так казали Баянові люди… От і лишилася дівчинка в нього. Нарік він її Василиною. Стала вона для Баяна донькою любою, а він їй — батьком мудрим, ласкавим. * * * Швидко підростала Василина. Чимало бачила вона, мандруючи з Баяном! А ще більше дізнавалася, пісні та оповіді його слухаючи, мудрість його переймаючи. Василина була певна, що Баян про все знає: і про справи звичайні земні, і про будь-які чудеса. І так чарівно вмів Баян казки розповідати, що оживали образи героїв його оповідей і кожна казка ставала дійсністю. Розповідає він про те, як пташка співає, — і видно пташку й чутно! Василина, як маленька була, навіть підбігала, щоб рукою пташку, білочку чи зайчика з казки погладити. От якось попросила Василина Баяна: — Навчи мене, як робити справжні дива! — Які? — Ну… як у казках твоїх: сорочку за ніч пошити й вишити, спекти хліб, смачніше якого не знайдеш… — Поки що не можу, донечко. Як я навчу тебе чарівний хліб сотворяти, коли ти ще і справжнього хлібця спекти не вмієш? Прядива ти справжнього не пряла, візерунків не вишивала своїми руками… Як же ж навчу чарівні візерунки на чарівній сорочці вишивати? … З того дня за кожної нагоди стала Василина господиням, у кого вдома вони гостюють, допомагати. І хліби та калачі разом із ними почала пекти, і юшку та кашу варити, і прядиво прясти. І шити, й вишивати вона навчилася. Стала Баянові на сорочці візерунки голкою з нитками робити, а собі — на сукенці. А Баян завжди тепер звертає увагу Василини: дивися, як листочок із квіточкою ніби обійнялися — краса чарівна вийшла! Помічай, Василинко: з цієї краси природної — візерунок на тканині може вийти, гарніше якого на цілому світі немає! Або ж кольори на крильцях метелика Баян підмітить — і мовить: дивись, у яке вишукане вбрання Бог метелика одягнув! Ти помічай красу, що Бог дарує, — і сама станеш вправною в створенні краси! І рахувати, і читати, і про все головне в житті знати — усього Баян дочку навчав! Бувало, що для однієї лиш Василини Баян уроки такі влаштовував. А іноді — з усього села малеча збереться, і після казок своїх Баян усіх грамоти вчить. Часто так ставалося, що не одразу вміння нове опанувати виходило й у Василини, і в інших дітлахів. А Баян їм пояснює: — Так в усьому в житті Богом замислено, що поступово набувають істоти різні й мудрість, і силу, і красу, і досконалість. От — пуп’яночок не одну дниночку росте: у нього всередині пелюстки й тичинки формуються. І лише згодом — коли настає час — прекрасна квіточка розпускається! Або ж пташеня літати не від народження вміє, мають зміцніти його крильця, має він страхи й слабкості свої подолати — і тільки тоді навчиться літати в повітрі! Так і людина — все не одразу засвоює, а потихеньку! … Підростала Василина, набиралася розуму. І доброті у Баяна вчилася. А він — був майстром не лише казки розповідати, але і трави цілющі знав. Міг і людей, і звірят лікувати. І це теж старалася запам’ятати Василина: яку травичку як збирати, від якої хвороби вона допомагає. Звірі лісові Баяна геть не боялися. Приходили до нього за поміччю, ніби знали, що не скривдить він їх, а рани й хвороби вилікує. Світ природи був для Василини добрим і прекрасним! І лісові жителі — для неї як друзі були! Росла Василина сміливою та вправною! Баян так її виховував, щоб не лише господинею вона була вмілою, але й верхи на коні навчив їздити — так, що вона навіть парубка сільського будь-якого обжене. І на палицях змагатися не гірше від хлопців навчив її Баян. Де сили забракне — там спритність і кмітливість допомагає їй перемогти! І сама вона — усього-всього у Баяна навчитися дуже сильно хотіла! * * * Одного разу сиділи вони біля вогнища у лісі, відпочивали після довгої дороги. Василина Баяна запитує: — Звідки ти казки, пісні та музику береш? — З тиші! — А як? У тебе — гуслі чарівні? — А ти — спробуй! — У мене так не виходить… А у тебе — вони ніби самі грають! — Це тому, що я чую ту музику, яку вони мають грати! — А я не чую… — Ти спочатку послухай, про що гуслі мовчать. Коли не граю я на гуслях, тиша тоді навколо них — особлива, чарівна. Можна навчитися цю тишу чути. І тоді — в тиші цій — все стає ясним і прекрасним! Та не лише гуслі слухати тишу можуть навчити, а й ліс, і озеро, й луки у безвітряну погоду. В тиші такій ти почуєш і про що струмок гомонить, і про що пташка щебече, і що вітерець оповідає, що сонечко ласкаво запитує, про що дерева шепочуться, про що мовчать зірки та місяць ясний. … Так стала Василина вчитися тишу слухати. І коли вона у простір прозорої тиші навчилася входити — так добре їй стало! Ніби вона сама у світі чудесному опинялася: у світі, де Бог — поруч, і жодної біди не може статися! Дізнаючись від Баяна про світ Божественної Доброти й Краси, Василина дивувалась і запитувала: — Чому ж люди сумують, коли світ Божий — такий прекрасний?! Чому вони страждають, хворіють, старіють, помирають?! Чому вони ворогують і вбивають один одного?! — Не просто на твоє питання відповісти, Василинко. Людина ж — не тіло, а душа жива! Тіло — це ніби посудина, до котрої Бог душу вливає: щоб росла, розвивалася! Тіло — зростає, а потім старіє і помирає. А душа — не помирає! Душа без тіла може у світі світлому й прекрасному жити, якщо у станах любові й доброти бути привчилася. А якщо у гніві чи страху жила вона — то жорстоким стає світ довкола! Доля такої людини гіркою стає! А ще — пов’язані між собою бувають долі й діяння людські… От нам із тобою й потрібно розповідати людям про те, як жити в любові сердечній, відроджувати благу волю в кожній людині старатися, помисли злі зупиняти! Хочеш, навчу тебе танцювати так, щоб любов і світло в танці твоєму люди бачили? — Хочу! — От, подивися: полум’я у вогнищі — ніби танцює! Спробуй і ти так само танцювати! … Спробувала Василина. Тіло — ніби саме стало рухатися у красивому танці! — А тепер спробуй так, як сонечко ніжне ранкове — із серця світити, руками-промінчиками голубити й обіймати усіх! … Ще гарнішим став танець: сповнилися рухи любов’ю сердечною! Не за один день, звісно, навчилася цього Василина, але з кожним разом були її танці все прекрасніші! І душею вона, завдяки цьому, дедалі гарніша ставала! Стала тепер Василина разом із Баяном перед людьми виступати. Під музику його танцювала, все довкола теплотою сердечною осявала! * * * От раз прийшли вони до поселення великого. А поруч із тим поселенням виднілося подвір’я княже багате, стіною кам’яною обнесене. Палати там білокам’яні, тереми високі, слуг і воїнів чимало, стражники ворота охороняють. — Ну що, Василинко, де спершу співати пісень будемо: в селищі чи в палатах княжих? — Давай — у княжім домі! Я таких палат і теремів не бачила ніколи! … Постукали вони у ворота. Вийшли до них стражники. Побачили вони гуслі у Баяна — і впустили: «Якраз у князя Мстислава гості зібралися, бенкет великий! До походу воєнного всі готуються, союзників князь собі збирає. Гусляр там згодиться!» Провели вони Баяна й Василину до князя і гостей — туди, де бенкет був. Палати багаті, стелі розписні, у вікнах шибки кольорові з візерунками, посуд із золота й срібла, їжі на столах — повно! Втім, не запросив князь їх з дороги пригоститись за столами багатими, а мовив: — Ну ж бо, співець, покажи свою вправність, повесели нас! … Став Баян пісень співати. Стала Василина танці танцювати… Тільки гості ледь їх слухають, ледве дивляться в їхній бік… Розвеселилися гості від вина випитого! Тут князь у Баяна запитує: — Чув я, Баяне, буцім ти майбутнє і минуле бачиш. То чи правда це? — Минуле можу бачити, теперішнє знаю. А щодо майбуття свого — людина сама багато в чому вільна. Втім, про ймовірне майбутнє — так, можу дещо сказати, — відповів князеві Баян. — То й скажи кожному охочому, про те, що він запитає! — Добре. … Стали гості запитувати. Став Баян на їхні питання відповідати. Спочатку — все більше жарти були: «Як мою дружину звати?» — один запитає. Або: «Скільки в мене синів і скільки дочок?» Баян про все точно відповідає. Дивуються гості, регочуть… Так довгенько вони бавились. А потім сам князь запитує: — Яким ти моє майбутнє бачиш? Чи здобуду перемогу в майбутнім поході? … Баян так говорить: — Бачу перемоги твої численні, княже Мстиславе. Бачу й воїнів без ліку полеглих у тих битвах. Бачу інші князівства, що тобі підкорилися. Бачу села й міста розорені в тих краях… Велика могутність твоя буде! Грізний і поважний будеш — серед інших князів! Але бачу я і печаль: загибель сина твого принесе твоя земна могутність! Не буде в тебе радісного майбутнього! А після смерті твоєї — розорене й підкорене іншими буде твоє князівство… — Як смієш ти таке мені пророкувати?! — розгнівався князь. — Передбачення це — іще не визначене наперед майбутнє, а попередження тобі. Ти ж бо можеш і не допустити цього! Як не посієш смерті — не прийде печаль у твоє життя! Не всяка відвага — однакова! Сила добра і сила недобра — аж ніяк не рівні! Нині вбивають люди один одного через різну віру, через багатство, заради влади, заради наділів земельних, через образи нікчемні… Помста примножує таке кровопролиття.. Відвагу, честь, справедливість і силу — не так нині розуміють люди, як би слід! Що є гріх і що є благо — переплуталося в головах! Тож і говорять люди про «гнів праведний», «про війну святу»… Але не буває ненависть — праведною! І вбивство — не може бути святим! … Тут іще більше розгнівався князь, звелів стражникам схопити Баяна і в темницю його заточити. Василина не знає, що вдіяти! Навіть взялася, було, Баяна захищати, зі стражниками битися… Та куди там: дівча — проти воїнів багатьох… Баян їй мовить: «Утікай звідси, доню, чимдуж!» Та вона не слухає. Тут один стражник Василину схопив, а інші всі разом на Баяна напосілись і відвели їх до темниці княжої. В підпіллі за ґратами замкнули їх. Баян Василину заплакану, по голівці гладить, втішає. Сам же міркує, як би йому дочку врятувати. Сам він ніколи і найлютішої смерті не боявся. Василину ж із цієї біди виручити він будь-що хотів! А Василина крізь сльози запитує: — Чому ж вони — такі злі? Чому вони тебе навіть не слухали? Ти ж їм про добро, про справедливість говорив! Самі вони пили-їли, а нас не пригостили! А за все хороше — в темниці замкнули! За що? — Буває так, Василинко, що не помічають люди в собі поганого. А як їм про це говорити починаєш — зляться на того, хто їм правду сказав. Не все насіння, що сіє сіяч, — на добрий ґрунт падає. Тому не все й проростає… Ти не сумуй! Поїж от поки! … Дістав Баян з-за пазухи шматочок хліба невеликий, у тканину чисту загорнутий, фляжку з водою джерельною, що завжди при нім була, простяг Василині. Василина хліб навпіл розломила. Баянові дає. Баян мовить: — Не хочу я! Ти — їж! А я тобі казку чарівну поки розповім. … І почав він казку розповідати. «Жив собі цар. І було в нього три сини: старший — Кас’ян, середній — Дем’ян і молодший — Іван. Царство було в нього невелике. Народу там жило мало. Життя було тихим й розміреним. Не було між людьми ні ворожнечі, ні сварок. Землі орної — скільки завгодно! Хто скільки обробити в змозі — того й земля. Хліб родить добре рік за роком, у лісах горіхи, гриби та ягоди не переводяться. Усі — ситі, усі — задоволені! Бувало, звісно, що чоловік із дружиною чи сусід із сусідом де-небудь і посваряться — так їх люди усім миром помирять. А якщо вони миритися не хочуть, то ведуть їх на суд до царя — і цар розсудить усіх справедливо, щоб суперечок не було у царстві. Так і минало їхнє життя — тихо та спокійно. Минав час, виросли царські сини, стали мόлодцями сильними та гожими. Став цар думати: кому з синів своє царство він довірити зможе. Покликав їх цар і мовить: — Скоро мені треба буде вибрати: кому в царстві після мене правити. Вирушайте-но в білий світ, пошукайте наставників, розуму в них повчіться — і додому повертайтесь. Хто більше пізнає корисного про те, як на Землі праведно жити, як царством керувати, — тому й залишу владу. А двоє інших йому помічниками й порадниками будуть. Так наказував мені батечко мій: щоб не ділити царства на частини, а жити дружно однією родиною! … Вклонилися царевичі батькові — та й рушили в дорогу. Ідуть-ідуть… Аж раптом — перед ними камінь. А від каменя — три дороги. На камені напис: «Хто праворуч піде — силу величезну дістане. Хто ліворуч піде — багатство велике одержить. Хто прямо піде — любов здобуде, але себе втратить.» Стали царевичі вирішувати: куди їм іти? Старший брат Кас’ян говорить: — Треба туди йти, де силу здобудемо! Сила потрібна, щоб царство захищати! … Середній брат Дем’ян заперечує: — Слід тією дорогою йти, де багатство здобудемо! От дізнаємось, як багатство здобувати, то й від будь-яких ворогів зможемо відкупитися! … А молодший брат Іван мовить: — Яка ж користь від сили й багатства без любові? Я би — прямо пішов! … Брати йому кажуть: — Тут написано, що любов — здобудеш, а себе — втратиш! Може, й живими з цієї дороги не повернемось!… … Подумали-погадали брати, а оскільки батько навчив їх не сперечатися і не сваритись, то вирішили, що кожен із них пошукає щастя й мудрості на тій дорозі, що йому припала до душі. Як сказали вони — так і зробили. Обійнялися-попрощалися — і вже поодинці в подальшу дорогу рушили. * * * Пішов брат Кас’ян правою дорогою, знайшов малу хатинку, де наставник жив. Став той наставник навчати Кас’яна, як змагатись-воювати, всіх перемагати, собі славу здобувати. Та не помітив старший брат, як разом із силою стали в ньому гордість зростати й жорстокість, як гнів став з’являтися до тих, хто йому не служить і не кориться… Минув час. Здобув Кас’ян силу надзвичайну. Численні землі завоював, став над багатьма людьми царем. Сильним стало царство його, він же в тому царстві — найсильніший! * * * А брат Дем’ян пішов лівою дорогою, знайшов теж малу хатинку, де інший наставник жив. Став той наставник навчати Дем’яна, як торгувати вигідно, прибутки значні отримувати, як багатство примножувати — і найбагатшим стати. Та не помітив середній брат, як — разом із корисними вміннями — стали в ньому скнарість і заздрість зростати, як обману й підступу перестав він цуратися в гонитві за багатством… Минуло часу чимало, захопив він землі великі і став там царем. Великим і багатим стало його царство, він же у царстві — найбагатший! * * * А Іванко — прямою дорогою рушив. Ішов-ішов, аж бачить він — хатинка в лісі стоїть благенька, живе в ній бабця стара-старезна… Бабця його просить: — Не минай, добрий чоловіче! Нарубай мені, будь ласка, дровець, наноси води та витопи лазню! — Добре, бабусю! … Навалив Іванко дерев сухих у лісі, напиляв-нарубав дров, наносив води з річки, лазню натопив. Хоч і не царське це діло — а виконав усе вміло! Помилася-попарилась бабця, а як вийшла — то так помолодшала, що вже її і не впізнати! Іван же тепер і бабусею назвати її не може! — Оце ж бо — й чарівна у тебе лазня, матінко! Була бабця немічна, а як попарилася — помолодшала років на п’ятдесят, а то й більше! — Від любові й турботи, Іванку, всі молодшають! — Та яка ж це любов? Підсобив лиш тобі трохи по господарству… А я якраз і йду по світу, щоби любов справжню знайти! — Якраз саме таким чином любов справжню і знаходять: від одного малого добра до іншого іде ця доріженька! Або, інакше можна сказати, від турботи маленької той шлях пролягає — до доброти великої! А ти сам, Іванку, теж ходи попарся: здоров’я і силоньки тобі додасться! А я тим часом на стіл зберу. — Звідки ж ти ім’я моє знаєш? — Я багато, про що знаю! Захочеш — навчу! … Попаривсь Іванко — і справді сили в ньому побільшало, втоми — як не бувало! Тіло — ніби всередині чистотою сповнилося, а душа — у Світлі ясному омилася. Заходить Іван до світлиці — а там стіл скатертиною білою накритий. І на ньому — чого тільки немає: і пироги, і млинці, й калачі, ніби тільки з печі, варення й соління на будь-який смак, і горіхи, і ягоди, і фрукти, яких о тій порі року й не виросло ще! Здивувався Іванко: — Звідки таке частування, господине? — Це — скатертинка в мене чарівна: все, чого забажається, — миттю на ній з’являється! … Стала господиня йому на таріль усе, чого він захоче, накладати… Пообідали вони. Подякували Богові за частування. Тут скатертина сама собою згорнулася — і немає нічого! — Нічогенька в тебе скатертина, господине! — Є у мене ще дві дивовижні речі: килим-самоліт і шапка-невидимка. За те, що допоміг мені, — я тобі їх подарую! — Це для подорожнього — речі корисні! Тільки як же ти без них обходитися будеш? — Та вже якось упораюсь… … Подякував Іван господині, взяв подарунки її — і пішов собі далі. Іде-іде, та не втерпів: вирішив випробувати речі дивовижні, що йому господиня подарувала. Розгорнув килим — він, таки, в повітрі ширяє! А от залізти на нього — у Івана не виходить: тіло крізь нього провалюється! Ногу поставить — а вона наскрізь проходить і на землю опускається! Розгорнув Іван скатертину-самобранку: смаколики — кращих не вигадаєш, запах — слинки течуть, та тільки… рукою того частування не взяти, не схопити, до рота не покласти… Шапку-невидимку став випробовувати: всіляко її вертів. Шапка — зникає, а от сам Іван — залишається видимим! Мало зовсім не втратив тієї шапки, ледве зміг знайти, коли вона зробилася невидима! «Ет, взяти-то взяв, а як користуватися — не запитав!» — подумав так Іванко і повернувся до господині за премудрістю. — Матінко, навчи, як користуватися речами твоїми чудесними: як на килимі літати, як зі скатертини пригощатись, як у шапці зникати?! — Ото ж бо, чоловіче! Дива — вони майстерності вимагають! Не набравшись розуму — чарівних діянь не звершити! Добре, хоч перед людьми хвалитися цими речами ти не став, а то б сміх один вийшов! Добре, буду тебе вчити! — Хто ж ти така насправді? — дивується Іванко. — Я — Богові служу, про порядок на Землі намагаюсь піклуватися! Та не одна я така на білім світі: є у мене Брати і Сестри у Божественному Світлі! Всі Вони — Богові служать, людям допомагають Істину пізнавати! … От і став Іванко у господині тієї вчитися. Спочатку вона йому пояснила, як усіх істот — дітей Божих! — любов’ю сердечною любити. Говорить так: — У грудній клітині, де повітря легені наповнює, —місце є особливе. Тут зароджується любов сердечна. Як людина навчиться такої любові, може вона Бога відчути, тому що головна властивість Божа — Любов Безмежна, Ніжна і Мудра до всього і до всіх! Бог же — усьому Творець! А кожному з нас Він — і Батько, й Мати! І тому — нам слід вчитися Його любити! І тоді — зможе Бог через таку людину Свою Любов проявляти до людей і до інших істот! Буде Любов Божа тоді проявлятися і розцвітати — й у великій, і, на перший погляд, у найнепомітнішій справі добрій! … Потім стала господиня Іванка навчати, як із серця духовного — мовби сонечком світити. А ще потім — навчила бути Неопалимим Вогнем Любові: — Велика Сила Божа є у Вогні Любові Божественному, Який можна розпалити також і в серці духовному кожної людини! І може людина, що Богові служить, із цією Силою з’єднуватися — й усім допомагати, усіх захищати! … Навчила вона Іванка і тому, як свою волю — на Божу Волю перемінити, і — як у Світлі Божественному жити. Це ж і означає: себе втратити, а натомість — Божі Любов, Мудрість і Силу здобути! Навчивсь Іванко, як із Волею Божою Єдиним стати: не власні бажання, а Божі — завжди відчувати й розуміти, щоб жити не за своїм хотінням, а за Божим Велінням! Так Велику Силу Божественну здобув Іванко — Силу Любові та Знань Божественних! А ще навчився він у господині, як тіло своє невагомим робити. І на килимі-самольоті тепер зміг він літати. Засвоїв і те, як можна невидимим тілесно бути, в шапці-невидимці зникаючи. Навчився й того, як будь-яку річ зі Світла Божого видобувати. І тоді — скатертина-самобранка слухатись його стала. Засвоїв він і те, як крізь твердь земну та будь-які матеріальні предмети проходити наскрізь можна. Запитує Іванко господиню: — А навіщо мені тепер речі чарівні? Я ж і без них зможу усе чарівне робити! — Візьми: може, кому іншому вони у пригоді стануть! От тобі ж вони — дуже допомогли: вивчився ти майстерності! … Стали вони прощатися. — Дякую, матінко, за науку! — мовить Іванко. — Зачекай! Буде в мене для тебе доручення. Ось — подивись-но сюди. … Вказала вона йому на поверхню озера, що спокійна була, ніби дзеркало. Раптом — на воді видіння зробилося: дівиця краси невиданої! Господиня і мовить: — Це — Марічка-царівна. Захопив її в полон злий чаклун-відьмак. Хоче він із нею одружитися, красу її підкорити й заволодіти нею! Та Марічка не погоджується! Тримає він її у кришталевій горі, в підземеллі. Усе, Богом сотворене, для добра і користі призначене. Тільки буває, що люди Божий Промисел не розуміють і те, що добру Богом присвячене, тоді може біди нести. Поглянь: ось — вогонь, наприклад: може він тепло дарувати, а може — погибель від пожеж страшних нести. Або ж — вода: може спрагу тамувати, дощами рослини напувати, ріки й моря наповнювати, усім життя давати. А може — потопи й лиха нести руйнівні. Так і всі вміння людські: можуть вони нести добро і користь, а можуть — злобу й руйнування. Той чаклун — зла людина — навчився магії, став уміння чаклунські для задоволення своїх лихих бажань використовувати. Оселився він у горі одній, заповзявся по всій околиці свої порядки встановлювати. Став він також поширювати чутки, що «його влада всюди під землею панує!» — щоб люди його боялися, щоб волі його лихій підкорювались! Треба тобі перемогти того чаклуна, розвіяти чари, що він накоїв! Тоді зможеш ти говорити усім людям, що зло — «не під землею живе», а в душах, до пороків схильних! Розповідай людям, що Царство Боже всюди є: і над землею, і під землею. І всюди — Бог всевладний! А любов — відчиняє серця людські для життя у світі Божому! Сідай зараз на килим-самоліт — і лети! Він тебе туди доставить, де лихий чаклун владу свою запровадив і Марічку в полоні тримає. … Розповіла господиня, як до тієї гори увійти. Веліла перед тим шапку-невидимку надіти. Тому, що охороняють ту гору вартові: витязі, чародієм зачакловані. Подякував Іванко господині за науку, за дари Божі, сів на килим-самоліт — і злетів. * * * Летить Іван-царевич, милується красою Землі: ланами й степами роздольними, лісами густими та високими, озерами чистими, ріками прозорими! Приземлився килим-самоліт перед горою. Згорнув його Іванко — і до наплічника поклав. Надів шапку-невидимку. Підійшов до гори та й каже: — Впусти мене, гора: не тримаю в собі зла! Світло зі Світлом завжди зливається, усяка перешкода перед ним розчиняється! … Тут гора перед ним відчинилася. Витязі-вартові пропустили його, не помітили. Іде Іванко, дивується: всередині — склепіння кришталеві, камінням самоцвітним і золотими візерунками прикрашені. Течуть річки з берегами із золота й срібла. Помітив чаклун, що неладне в його володінні коїться: увійшов хтось чужий і до покоїв його наближається. Зустрічає Івана чаклун силою своєю невидимою. Мов з повітря промовляє він голосом страшним: — Хто ти? Як увійшов сюди? — Я — Іван-царевич! — Як же вартові тебе впустили? — Та от: шапочку дала мені жінка добра! — Тобі від мене не сховатись! … Тут Іван скинув шапку-невидимку та й мовить: — А я і не збираюся ховатись! Я для того й прийшов, щоб із тобою зустрітися, злі чари твої розчинити, Марічку-царівну звільнити! — Не смій далі йти! Не бачити тобі Марічки-царівни! Вона — моя! Усе тут — моє! Земля — моя, золото — моє, каміння дорогоцінне — моє! Тут — лиш моя влада і моя сила! Іди геть, бо інакше знищу тебе! — Не твоя — Земля, а Божа! Хоч над поверхнею землі, хоч під її поверхнею — всюди Бог усьому та усім Володар! Його Порядку порушувати не слід! Усі володіння людські — тимчасові, усі сили людські — нікчемні перед Його Силою! І влада Його — вічна! Не маєш ти права — людей страхом своїм магічним лякати, собі підкорювати! І не можеш ти дівицю-красуню проти її волі — у себе тримати! Став чаклун закляття магічні промовляти, хоче такого страху нагнати на Івана, щоби він назад повернув. А Іванко — не боїться! Тому, що сила Любові — від усіх страхів сильніша! Тоді здійняв чаклун силою своєю магічною води підземні, затопив залу, де Іван був. Але той — не загинув: крізь води пройшов неушкодженим! Здійняв тоді чаклун з глибин земних лаву вогняну, зробив ріку з вогню, Іванкові шлях нею загородив. Тут Іван-царевич став Вогнем Божественним Неопалимим, тіло своє теж Вогнем наповнив, пройшов крізь ріку вогняну, як по землі, вогонь чаклунський шкоди йому не заподіяв! Опинився Іванко перед чаклуном. Йому — вже не сховатись! Чаклун і запитує: — Що за сила в тебе небачена, що за мою силу більша? — Це — не моя Сила, а Божественна! Вона — за будь-яку силу сильніша! — Що ж, здаюся! Бери, скільки хочеш, золота, срібла й каменів дорогоцінних! І — забирайся! — Не за тим я прийшов! Зніми чари свої з гори! Не лякай людей чаклунством, волю їхню своєю волею магічною не підкорюй! Не змушуй жити в страху і тобі коритися! Не вчи їх силою твоєю недоброю захоплюватися! І Марічку-царівну відпусти на волю! Інакше — сам ти перетворишся на камінь на тисячі років і лежатимеш тут непорушно, поки не зрозумієш, що зло не може бути сильнішим за добро! Варто тобі ще хоча б раз закляття вимовити — і воно проти тебе обернеться! … Злякався чаклун… Навіть думати боїться! Тому, що в думках його — саме лиш чаклунство лихе… А Іван-царевич в найдальшу залу гори увійшов. Бачить: сидить там Марічка-царівна — така красуня, що й очей не відвести! Та тільки — сумна вона… З каменів самоцвітних картинку викладає, а на ній — луки зелені, квіти польові, птахи й звірі, все — як живе! Сонечко на картині — ніби сяє і всю красу природи освітлює! Вклонився Іванко Марічці-царівні. З першого погляду покохала Марічка Іванка. А Іванко — Марічку покохав усім серцем! Іванко її запитує: — Чому ти сумна, красуне? — Давно не бачила я небонька синього із сонечком золотим, давно не чула пташиних пісень, у лісі зеленому не бувала!… — Ходімо ж зі мною! Як любий я тобі — будь мені за дружину! Вирушимо до царства мого батька! — А як же чаклун? — Не страшний більше чаклун-відьмак! Немає більше в нього сили магічної! … Вийшли вони з гори повз вартових непомічені. А як вийшли, зняв Іванко чари з витязів-вартових. Зникли й усі інші закляття чаклуна. Сіли вони з Марічкою на килим-самоліт. Летять вони над землею. Де приземляться — там розповідає Іван людям: що є добро, що — зло, що — Істина. Про Божу Любов, Мудрість і Силу говорить, про простоту Божих Законів Добра і Любові! * * * А тим часом так розрослися царства братів Іванових Кас’яна й Дем’яна, що з’єдналися вони кордонами. І так виросли в Кас’яні гнів, а в Дем’яні — жадібність, що забули вони мудрість батька свого, стали між собою сперечатися через володіння землями та людьми… А де суперечка — там і сварка! А де сварка — там і до війни недалеко!… І от — прийшла біда: пішов війною брат Кас’ян на брата Дем’яна! Люди й тварини гинуть, поля порожніють!… Біль, смерть, каліцтва страшні, розорення, сльози та горе несе війна! А брати того не помічають, силою царств міряються: хто кого підімне та підкорить?! Помітив це лихо Іванко. Спустився на землю і став братів соромити й мирити. А Кас’ян і Дем’ян побачили Марічку-царівну — і кожен захотів її собі за дружину дістати. Тож обидва вирішили помиритися про людські очі — щоб відібрати у брата свого красуню. Тут до їхніх гріхів — ще й брехня додалася, що брудні задуми їхні покривати стала. Повернулися вони усі разом до батька. Послухав батько розповіді усіх своїх синів та й каже: — От — як чудово все вийшло! Не даремно світом мандрували, розуму навчалися! У кожного з вас тепер по царству буде. Спадкоємцями моїми — Іванкові та Марічці бути! Й усім вам — у мирі жити! Почали до весілля Івана-царевича й Марічки-царівни готуватись. Та тільки недобрі думки у братів Іванових — від заздрості їхньої й жадібності — чим далі, тим сильніші! Вирішив брат Кас’ян вночі вбити Івана й Дем’яна — і самому усім заволодіти. Як вирішив — так і зробив. Дем’яна-то він убив, а от Івана вбити не зміг. Устромив меча, а Іван — живісінький, спить, на інший бік повертається… Злякався Кас’ян… А вранці побачив Іванко брата Дем’яна мертвого, про все здогадався. Довелося йому оживити брата. Він розповів Дем’янові, як таке із ним сталося. Того ж дня Дем’ян вирішив — з помсти Кас’янові і від заздрості до Івана — обох отруїти. На той день якраз весілля було призначене. З усього царства люди на бенкет зібралися: молодят привітати, щастя їм побажати. Коли всі танцювати почали — тут Дем’ян отруту непомітно насипав до страв Іванові й Кас’янові. Як знову за столи сіли, Іван їсть — йому хоч би що. А Кас’ян — відразу помер… Довелося Іванкові й старшого брата оживити. Тут вже для усіх відкрилася правда про недобрі наміри й справи старших братів. Перед батьком, перед Марічкою-царівною, перед усіма людьми — очевидними стали їхня провина й ганьба! І перед Богом Всевидячим — великий сором! Зрозуміли старші брати, як далеко завели їх у безодню пороків і гріхів гнів, жадібність, заздрість і обман… Покаялись вони. Тут Іван їм і говорить: — Усі добрі вміння, що ви отримали, — у зло ви перетворили! Немає біди у вмінні боротись і слабких захищати! Немає гріха в умінні чесно торгувати! Але той, хто не має любові сердечної, може не помітити, як бажання власної вигоди — до зла схиляє, як власні хотіння — над іншими людьми підносять! Той, хто справді любить, — той не про себе, а про інших дбає-піклується! І через це — може він навчитися в любові безкорисливій себе втрачати та Божу Любов і Волю здобувати! Вирушайте тепер кожен у своє царство! Наводьте там порядок! І в собі — усі пороки з коріннями виривайте! Любов сердечну зрощуйте й укріплюйте! — Тáк ми й зробимо! Тільки скажи нам спершу: як же ти живий лишився і як нас до життя повернув? — Навчився я із Силою Божою єдиним бути! І тому — не страшне мені ніяке зло! Іншим людям ви стільки бід принесли! Час вам скоріше їх виправляти! Для того і дозволив Бог повернути вас до життя в цих тілах, щоб ви помилки свої виправили! … Повернулися брати до своїх домівок, стали вчитися в любові й доброті жити. А як навчилися — зустрів кожен собі наречену. Оженилися вони на своїх обраницях. Отак — у мирі та добробуті — зажили всі. А Іван і Марічка продовжували всіх людей навчати того, як миру, добру й любові на Землі бути! Знайшли вони і доброго мόлодця, котрому шапку-невидимку, скатертину-самобранку та килим-самоліт подарували, а потім і всім Знанням Божественним навчили. Адже треба, щоб ніколи не зникало на Землі справжнє диво!» * * * Василина так заслухалася, що забула про підземелля, де вони з Баяном були замкнені. — Яка гарна казка! От би нам килим-самоліт і шапку-невидимку: ми би звідси втекли! — А як би ми в одній шапці — удвох би вмістилися? — А ми б — по черзі! Придумали б, як шапку іншому передати! — Ну, добре: так ми і вчинимо! — В тебе що, шапка є така? — Ні, донечко, але я тепер тебе, Василинко, постараюся невидимо для людей звідси випустити. — А ти — як же? Я без тебе не піду! — Так треба, донечко! Ти, як на волі будеш — місця ці залиш! А за мене не журися, я опісля виберуся і розшукаю тебе. А ти поки у людей добрих-хороших поживи! … Коли вартовий приніс хліб і воду полоненим, почав йому Баян говорити, щоб випустив він Василину на волю: — Візьми мішок, сховаємо там дівчинку, і ніби ти зі старого сіна підстилку з темниці виносиш — так ти її на волю винеси, за воротами відпусти! Не винна вона ні в чому! От — у тебе ж теж донечка є і синочок! Як би тобі самому було, якби їх в темниці замордувати намагались? — А як же — князя Мстислава наказ? — Так князь щодо дівчинки не наказував, щодо мене тільки! — А якщо запитають, куди ділася? Що скажу? — Скажи, що не знаєш, мовляв, начаклував гусляр… — Добре! … Вартовий виявився не лихий. Приніс він мішок: — Залазь, дівчинко, сиди тихо, непримітно… … Виніс вартовий Василину за ворота, відійшов подалі, випустив її з мішка. * * * Отак і опинилася Василина на волі. А Баян в темниці княжій залишився. Думає вона: «Що тепер робити? Як Баяна визволити?» Пішла Василина до річки. Одяг випрала, сама навмивалася-накупалася. Зібрала на луці трав цілющих та інших їстівних рослин. Потім до лісу зайшла, грибів та ягід набрала. Та й пішла шукати людей добрих. Тільки далеко вона йти не збиралася. Побачила вона на околиці села хатину благеньку. Дивиться — живе там бабця самотня та немічна. Вклонилася їй Василина земним поклоном та й каже: — Пусти мене до себе пожити, бабусю! — Та хіба ж тут — життя тобі буде, дитинко? Саме лиш горенько! Одна я на старості літ залишилась! Очі вже бачать погано, руки невправними стали, ходжу ледве-ледве… Та й пригостити тебе нема, чим! — От я тобі й допоможу трохи по господарству, бабусю! А ти мені — порадою допоможеш! «Одне горе — це біда. А коли й у одного біда, й у іншого біда — то, якщо разом потрудитись, і бід не стане!» Так мій батько Баян мені говорив. Може, разом і зуміємо подолати всі біди! — Добре, живи в мене. Онученькою мені будеш! Немає в мене внучат! Сини мої князеві тутешньому Мстиславу служили й голови на війні склали, пропали ні за що… Залишайся у мене, скільки захочеш! — Дякую, бабусю! … Василина в хаті прибрала, чистоту-красу навела. Дров принесла, пічку натопила. З грибів і трав юшку зварила, з ягід — компот. Сіли вони за стіл трапезувати. Старенька хвалить Василину за чистоту, за частування. Потім почала розпитувати: — Що ж за біда в тебе, дитинко? — Князь ваш — батька мого Баяна до темниці кинув… Мені треба придумати, як його визволити. — Так, це — справді біда… Раніше люди б усім миром стали на захист співця-оповідача… А тепер — нема єдності в добрих справах у людей! От і виходить, що один — в полі не воїн!… Якщо усім миром люди добра бажають, то буде мир! А якщо немає того, то й миру немає… … Стривай! От, що думаю… Знаю я, що дружина князева княгиня Єфросинія — добра серцем! Не завжди добрі ті, хто бідні. І не завжди пихаті й жорстокі ті, хто в розкошах живуть. От якби ти до неї зуміла з проханням звернутися — можливо, й допомогла б вона… Та тільки нездужає вона останнім часом! В теремі своєму сидить, нікуди не ходить. А вартові тебе до неї не пустять… … Зробила Василина з трав — цілющих відварів. Старенькій дала їх — і щоб сили прибуло, і щоб руки й ноги не боліли, і щоб очі краще бачили. І ще — трави приготувала, щоб ними княгиню лікувати. * * * Тепер Василина мала придумати, як до терему княгині Єфросинії потрапити. Наступного дня вирішила Василина придивитись-розвідати, як би їй на княжий двір повз вартових пройти та княгиню побачити. Княжі хороми й тереми — величезні, зусібіч подвір’я огороджене високим кам’яним муром — ніби фортеця неприступна! Ворота — з одного лиш боку. «Ну що ж, княжий доме, повернися до мене задом: стороною лісовою непримітною! Подивлюсь я, як повз охороників можна до терему княгині потрапити!» — почала себе Василина жартами підбадьорювати. І пішла вона вздовж стіни — туди, де від воріт подалі, до лісу поближче. Та тільки дерева усі вздовж стіни, куди не глянь, поспилювано: щоб ворогів здалеку помітити можна було. На ту стіну не залізти Василині. І навіть — за стіну не зазирнути… Аж раптом бачить Василина — саме навпроти терема, близько від стіни, ялина одна велика залишилась: вблагала княгиня Єфросинія тієї ялини не губити, тому що на ранковій та вечірній зорі прилітав туди співочий дрізд — і пісень співав чудесних, котрі княгиня слухати любила. Видерлася Василина на дерево. Побачила і подвір’я, і терем княгині, і палати княжі. А на подвір’ї — хлопчина-княжич грає-забавляється, зі слугами на мечах дерев’яних змагається. Тільки слуги — бояться його вдарити, піддаються відразу. Набридло княжичеві так бавитись — і він слуг прогнав. Узяв він лук і стрілу, почав шукати, куди б вистрілити. Побачив він на ялині птичку-синичку — і почав у неї цілитися. Василина — швиденько злякала пташку, щоб княжич у неї не влучив. Стріла встромилась у дерево — і княжич Василину помітив. — Ти, холопко, що тут робиш? — Я не холопка! Я — як пташка вільна! Ти в синичку стріляв, а сам — у дівицю красну мало не поцілив! … Взяла вона стрілу княжича, перелізла по гілці довгій, та й стрибнула у двір. Княжич говорить: — Віддай стрілу! — Візьми, тільки у пташок більше не стріляй! — Я — княжий син Всеволод! Коли виросту — князем і володарем над усіма стану! В кого захочу — в того й стрілятиму! — А мене Василиною звати! Як виросту — Василиною Премудрою стану! Та й зараз знаю, що той, хто в пташку стріляє, — щастя своє вбиває! — Тоді — куди ж стріляти? — А от — я тобі мішень намалюю! … Василина намалювала шматочком вугілля на дерев’яному стовпі мішень з семи кіл: — Давай зіграємо: хто точніше вистрілить — того бажання інший виконує! — Давай! Якщо програєш — моєю холопкою-служницею будеш, грати зі мною станеш, як я звелю! — А якщо я виграю, ти мене до матінки своєї відведеш, справу я до неї маю важливу! — Згода! … Стали стріляти. Василина в самісіньку середину мішені поцілила, я княжич — лише в краєчок. Говорить він: — Нечесно ти перемогла: вітерець подув, мою стрілу зсунув. Давай краще — на мечах дерев’яних поборемося! — Добре, давай! Тут вже ти на вітерець не звалиш провину! … Стали вони на мечах битися. Княжич у повну силу старається, та Василина йому не піддається. Підловила вона момент — і прийомом, якому її навчив Баян, у княжича меч вибила. Він навіть отямитися не встиг! — Тепер дотримай свого слова князівського: відведи мене до княгині, матінки твоєї! А я тебе опісля навчу, як вітер щокою відчувати, щоб знати, наскільки він стрілу знесе вбік. І прийому таємному навчу, як обеззброїти супротивника. … Провів княжич Василину в терем до своєї матері. Розповіла Василина княгині Єфросинії про Баяна. Розповіла про те, що князь — за слова Баянові правдиві — розгнівавсь і звелів у темниці його замкнути. І про те розповіла, що війна, князем задумана, загрожує смертю княжичеві. Засмутилася княгиня: — Поки що не знаю, як зробити, щоб князь поради моєї послухався. Треба подумати, як Баяна визволити, як долі, передбаченої для княжича, уникнути… — А ти скажи князеві, що скучила за казками чарівними! І нехай до тебе батька мого Баяна приведуть! Він на гуслях грати стане, казки розповість веселі, а ти нас випустиш потім — і ми втечемо звідси! — Поки у гніві князь, не погодиться він моє прохання виконати! Тут потрібно нагоди слушної зачекати! Зараз ходить він — злий, похмуріший за хмари, ні з ким розмовляти не хоче! Залишся поки тут, дівчинко, поживи у мене, із княжичем пограй, казки Баянові нам розповідай! … Залишилася Василина в теремі у княгині Єфросинії, настоянки з трав для неї приготувала: одну — щоб здоров’я її поліпшилось, іншу — щоб шкіра була чиста, щоб зморшок не було, щоб краса не в’янула, третю — щоб волосся було густе. Стала Василина і казки та історії чарівні оповідати. Хоч і не так гарно, як у Баяна, в неї виходило, але вона про добро і про любов слова мудрі говорила. А ще вдень вона із княжичем Всеволодом грала. Навчила вона його, як вітерець щокою відчувати, щоб точно в ціль влучати, як супротивника обеззброювати. Та тільки нудно Василині в сутичках час проводити! Говорить вона княжичеві: — Треба мені одну бабцю провідати, а то вона непокоїться: чи не сталося зі мною чого недоброго? Підеш зі мною? — Піду! — Прихопи гостинців, щоб їй радість була! — Гаразд! … Піднялися вони по драбині приставній на стіну, зі стіни по гілці на ялину, з ялини на землю спустилися — і до бабці вирушили. Але ж і зраділа вона гостям! Про все Василину розпитала. А княжич на житло вбоге дивиться, на злидні, в яких бабця самотня живе. Він такого не бачив ніколи… Залишили вони гостинці й назад тим же шляхом на подвір’я княже повернулися. Княжичеві Всеволоду так захотілося робити добрі вчинки, що наступного дня вони до іншої бідної хатини пішли, чим могли допомогли, гостинці залишили… * * * А тим часом у князя Мстислава — на душі неспокійно. Не йде з голови передбачення Баяна! Не знає він, як вчинити! Навіть якщо накаже він убити гусляра — це передреченого не відмінить!… Не витримав князь — та й пішов сам із Баяном поговорити. Дуже зрадів Баян: — Добре, що прийшов, княже Мстиславе! Недобру ти справу замислив! Війни із братом твоїм двоюрідним — не починай, не намагайся захопити його князівства, не старайся навернути його у віру свою! Живіть у мирі! — Ти що, усі мої думки знаєш? Я про те, із ким воювати збирався, нікому ще не говорив! Ти яким богам поклоняєшся? Якою силою все знаєш-відаєш про людей? Яким чародійством володієш? Чим доведеш, що правдивим було твоє передбачення? Чим доведеш, що, як не піду війною на брата, то мій син не загине? — Доводити я тобі, княже Мстиславе, нічого не буду! Хочеш — вір мені, хочеш — не вір! Так, знаю думки твої недобрі — і біду хочу відвести й від тебе, й від інших людей! Запитуєш ти, якому богові служу? Але ж Бог — єдиний! За часи довгі не раз бували на Землі Великі Посланці Його до народів різних — і вийшли з часом відмінності і в релігіях, і в іменах для Божественної Сили. Знаю я Бога Живого, Котрий — за будь-якою вірою — є Найголовніше! Він — усьому Всесвіту Творець й усім Своїм дітям — Батько й Мати люблячі! Будь-яка віра була б добра, якби люди не підміняли Бога — ідолами, а виконання Божих Заповідей Любові — обрядами! І не було б між людьми через віру ворожнечі, якби розуміли усі, що є тільки одна Єдина Божественна Сила, якими б іменами Ïї не нарікали! Не стали би брат на брата, сусід на сусіда війною іти, коли б розуміли люди, чого від них насправді хоче Бог! Віра в буття Бога мала би усіх людей об’єднати, усі чвари людські втихомирити! Адже, дивлячись на цінності духовні одвічні, розуміти люди мали б малозначущість своїх суперечок земних та домагань порожніх! Перед Величчю Любові й Сили Бога — усі б себе Його дітьми мали відчувати, братами й сестрами один одному! Та поки що — інакше виходить! І за землі люди воюють, і за владу, за багатства земні! Сперечаються люди і про віри, воюють «за віру»!… Якби зрозуміли люди, що усі їхні думки відомі Богові, усі справи, навіть «таємні», — явні для Нього, і за все відповідати їм доведеться, — то більше порядку та миру на Землі було б! Бо завжди наступає розплата за зло! А благо приходить — до тих, хто робить благі справи! … Князь Мстислав заперечив: — Щось не видно, гусляре, щоб у житті усе за твоїми словами виходило! Не спіткає розплата усіх, хто чинить зло! І не часто доля обдаровує добром — тих, хто добро творить! Ось, ти мене злодієм вважаєш! А я — вільний! Я — в розкошах живу! А ти — у мене в темниці сидиш! Накажу — вб’ють тебе! Накажу — катуватимуть! Хіба не так? — Так… Та тільки це ти до мене за порадою до темниці прийшов, княже! І така моя тобі порада: не починай війни, що ти задумав! … Знову розгнівався князь — і вийшов геть… … Не єдиний раз князь Мстислав із Баяном так бесідував. Про багато що він замислився. А як далі жити — вирішити не може. * * * Бачить княгиня Єфросинія — змінився настрій у чоловіка. Вирішила спробувати з ним поговорити, щоб він відпустив Баяна на волю. Прийшла до нього, почала розмову, а князь Мстислав їй відповідає: — Мудра ти в мене дружина! Я і сам так думаю, що, як є спосіб біду від нашого сина відвести, — то буде правильно погодитись із Баяном і відпустити його. Але боюся, що Баян затаїть на мене зло за те, що в темниці його тримав… Придумає помсту підступну або й чари які наведе!… — Не стане він цього робити, Мстиславе! Хоче він, усього лише, щоб ти війни не починав! Відпусти його з Богом! І зроби так, як він порадив! … Погодився Мстислав. Пробачення просити у Баяна не став, слόва доброго не промовив, а втім, велів його з темниці випустити. * * * Як вийшов Баян на волю, став міркувать, як Василину розшукати. А вона вже про те, що відпустили Баяна, від княгині Єфросинії дізналася, подякувала їй за допомогу, попрощалася із княжичем — і сама Баяна наздогнала! Велика була їхня радість! Баян і мовить Василині: — Он — яка ти тепер чарівниця стала: визволила мене! — Та тебе князь Мстислав і без моєї допомоги б випустив, твої слова слухаючи! — Не скажи! Коли хоча б кілька людей об’єднують свої зусилля заради праведної мети, то сила їхня незмірно зростає! От бачиш, Василинко, виходить, що недаремно ми тут пісень співали, оповіді оповідали! Тепер є надія, що зуміли ми війні кровопролитній завадити і крихту доброти в душах відродити! Ти нині й сама побачила те, як справжнє диво — в любові сердечній відкривається-зароджується! І — як в житті це диво через людей добра проявляється! Той, хто в діяннях благих про себе забуває, для людей по Волі Божій мир і радість несе, — той справжнє диво творить! … І пішли вони далі по Землі своїм шляхом. І всюди вони насіння любові в душах сіяли, про подвиги праведні розповідали, справи доброти творили! * * * На цьому — і казці нашій кінець. А той, хто, читаючи або слухаючи, добрішим і мудрішим став, — той молодець! |
